студентка І-го курсу
Гусятинського фахового коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя
Сонечко ясніє - у моїм вікні,
Радісні й щасливі ці весняні дні.
Дощик накрапає на мою долоню,
Ніби промовляє: привіт тобі доню.
Ластівка приносить нам весну здалека,
Перший цвіт у лісі всіх нас зачарує -
То весна-красуня вкотре нас дивує.
Я люблю безмежно ці весняні дні,
Хочу щоб наснився рідний дім мені,
Де ступали ніжки мої по траві,
Де співали пісню мені птахи-солов'ї.
***
Мій раціон дуже простий.
На сніданок обіцянки й признання,
А на вечерю качелі і страждання.
Деколи я ласую плачами,
проханнями лишити все як є.
Ну дуже смачна страва - це любовне олів'є.
А на свята готую рожеві окуляри,
які заблюрять всі недоліки, хибки.
Ще полюбляю емоційні вигорання,
Вживши страву, почуття стають дибки
Хочеш дивитись просто в стелю,
наливши психологічного коктелю.
І знов як вперше ці важкі вагання,
Ось таке воно - безжалісне кохання
студентка ІІ курсу Гусятинського фахового коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя.
Навчається по спеціальності "Облік і оподаткування".
Гнила не замінить солов'їну!
Мене аж трусить від російських слів,
Які лунають з вуст чудового народу.
Чому мордуєте ви пам'ять козаків,
Що покладали голови за українську мову?
Тепер й не чути шелесту полів,
Бо виправдовуються люди, що зі сходу.
"Какая разніца на чьом мне гаваріть",-
Авжеж, вже не важливо, хто кров пролив за цю свободу.
До божевілля буду проти я русизмів
Невже так важко рідну мову підівчить?
За що боролися під час царизмів?
Хіба не варто працю предків похвалить?
Давайте дружно мову солов'їну просувати,
А гниль з боліт засунемо у гріб.
Не хочу в Україні говір цей чувати -
Нехай залишиться лиш мелодійний спів!
***
Залита кров'ю Україна
Залютували в лютому, в кінці
Ті кляті вбивці - москалі
Самі не знали куди йдуть
Але за ''рускій мір" волами пруть.
Страшна почалася війна
О п'ятій ранку пролуна біда
У нас рішили відібрать країну
Та не полишимо ми неньку Україну.
Всі враз почали гуртуватись
Щоб всі в країні мали змогу врятуватись.
Піднялась сила казака!
Чекай москале, йде до тебе вже війна.
Ми будем Батьківщину боронити
За рідну землю всі готові кров пролити.
Не пустимо на Україну чужака
Будемо залучати навіть гусака.
Не з тими ви зв'язалися хлоп'ята,
Будете скоро ви тримтіти, мов ягнята.
Бо наші хлопці сильні вояки
Що мають волю та підтримку доленьки.
Луцька Уляна
студентка ІІ курсу Гусятинського фахового коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя.
Навчається по спеціальності "Облік і оподаткування".
НА ПРОСТОРАХ РЕАЛЬНОСТІ
Ми припинили вірити у краще,
Думки переплелись у голові,
Нам жити в світі стало важче
І так по течії пливемо у човні.
По течії під назвою "життя"
Долаємо найважчі перепони,
І хтось може дістатися кінця,
А хтось - лиш на початку зразу тоне...
Та як би там не було - такий час,
Здебільшого несправедливий трохи.
І ні, не пожаліє зовсім нас,
А ми наперекір - до перемоги.
***
Я УЯВЛЯЮ ЯКА БУДЕ ПЕРЕМОГА
Я уявляю яка буде перемога:
Закінчиться повітряна тривога,
На площі люди вийдуть із підвалу,
Бо зупинили ми ворожу ту навалу!!!
Я уявляю, коли буде перемога
Повернуться з далекої дороги,
І по-новому заспіває Україна
І відбудується кожнісінька руїна!
Я впевнена, що Україна переможе,
Бо з нами правда і чисті думки,
І в цьому навіть Бог нам допоможе.
Я знаю, що не буде навпаки,
Тому що завжди за своє стояли
Ніколи і нічого у чужих не брали,
Ми маємо своє і бережемо.
Наважились забрати? Відіб'ємо -
Так хочеться сказати: не до тих прийшли,
Бо українці це ще ті сміливі люди,
І щоб ви в Україні не знайшли,
А вашим це ніколи вже не буде!
***
Із України не збираюся тікати
Із України не збираюся тікати,
Тому що це моя земля.
Так, важко зараз тут спокійно спати
Та не поїду, бо тут вся моя рідня.
Валізу не зберу, бо не покину
Ці гори, доли, ріки і поля.
Молитися буду за Україну,
Тому що це моя рідна земля.
Не складу документи, одяг, речі,
Бо не втечу, нема куди тікати.
В чужій країні не потрібна я, до речі,
На чужину не хочу зазіхати.
Я хочу в себе, хочу бути вдома,
Я хочу Україну будувати,
Щоби не знала рідна, моя втоми
Про свою землю нам потрібно дбати.
Навіщо їхати? Щоб потім повертатись?
І бути "патріотами землі"?
Я буду тут, і до кінця триматимусь,
Бо не покину те, що у душі!
***
викладач спеціальності "Менеджмент"
ГУСЯТИН
Гусятине любий, містечко красиве,
Яке дороге ти для мене і миле,
Маленьке воно, проте рідне таке,
Але на землі лиш одне, лиш одне.
Люблю тебе, чуєш, Гусятине милий,
Всім серцем радію, друже мій щирий,
Бо вірним товаришем завжди ти будеш,
Мене, моє місто, уже не забудеш.
Гусятине, я вірю, що завжди цвістимеш
Для мене й для нас, а також нестимеш
Крилаті думки, надії та мрії
Для кожного серця, що є дорогії.
Чарівний ти завжди: в барвистих квітках
І в жовтому листі, та білих снігах.
Для мене ти казка у сні й наяву,
Тому що тебе я найбільше люблю.
Люблю, бо матуся отут народила,
За ручку маленькою в школу водила,
Люблю за юнацьку ту мрію летючу
Та думку мою... нестримно жагучу.
Кохаю тебе я також і за те,
Що тут мій єдиний, любий живе
І ходить стежками отими, що й я,
Шепоче із вітром: "Навіки моя".
***
ТАНЕЦЬ СНІЖИНКИ
Маленькі сніжинки довкола кружляють
І гілки ялинки тихенько вкривають,
Одна за одною танцюють у колі,
Все нище і нище спускаються долі.
Погляньмо на цю невеличку сніжинку,
На ніжну, тендітну прозору іскринку,
Вона, наче вогник, всю землю вкрашає,
При місячнім сяйві барвами грає.
Підставлю долоню й побачу на мить,
Як скоро сніжинка тане й горить.
Ще зовсім недавно вона танцювала,
Тепер на руці лиш сльозинкою стала.
***
МІЙ ПОДАРУНОК
Трепет долонь гарячих відчувала,
Все в обіймах ніжних забувала,
Усе на світі, віриш, все дарма,
Бо ми разом, разом лиш ти і я.
Теплий подих душу обпікає,
Ніжний погляд серце розриває,
Шматує біль твій мою совість,
Туманні очі та прихриплий голос.
Ти дощ припиниш й вітер відженеш,
Розсипеш зорі ніжним візерунком,
Росу ранкову листочком сколихнеш,
Твоя ж любов мені є подарунком.
***
Трач Ліля Олександрівна
викладач спеціальності: "Харчові технології"
ЖІНКА
Жінка кохана, жінка єдина –
Дуже важлива для неї родина,
Дуже важлива для неї підтримка,
Тиха, спокійна, затишна домівка.
Кожна хотіла б в достатку прожити:
Діток родити і внукам радіти.
Проте, щоб усе оце мати,
Потрібно за себе в житті постояти.
***
НАМИСТИНКИ
Намистинки, намистинки – це життя мого хвилинки.
Біла намистинка – це щаслива хвилинка,
Ну а чорна намистинка – це журби хвилинка.
Намистинки, намистинки нанизались ви швиденько –
Вже й рядочків багатенько.
Вже й намисто майже склалось –
І життя моє промчалось.
Ролі я постійно грала
І того не помічала, що отії намистинки,
Нижуть нитку що хвилинки.
І ніщо не повернути, і малою вже не бути.
Намистинки, намистинки, зупиніться на хвилинку,
Зупиніться, не женіться.
Дайте ви мені хвилинку і одну хоч намистинку,
Щоб життя я прожила і, щоб справжньою була.
Але казки не буває і життя, що пропливає
Ниже далі намистинки, щохвилинки, щохвилинки.
***
ЖИТТЯ
Життя – це як намисто.
У когось воно барвисте,
А в мене воно чорно-біле,
Тому що життю не раділа.
Хотілось багато зробити,
І думала: «Вмію я жити».
А вийшло не так, як гадалось,
Роки наче коні промчались.
Не маю великих я злетів,
Із мене не пишуть портретів.
Жалітись на долю не буду
І вірити буду я в чудо.
А поки я просто живу –
Не в казці, а на яву.
Ми хочемо жити красиво,
Ми хочемо жити щасливо.
І часто чомусь так буває –
В житті нам чогось не вистачає.
Спинися ти хоч на хвилинку,
Поглянь на зелену ялинку.
І, може, тоді зрозумієш,
Що жити, як треба, не вмієш.
За час, що відміряла доля
Зробити нам треба доволі:
Дитину родити, родину створити,
І дерева свої посадити.
Чомусь ми про це забуваємо
Й хвилини безцінні втрачаємо,
А їх не повернеш ніколи,
Як квітку чи вітер у полі.
Радіймо, що можемо жити
І днем прийдешнім дорожити.
***
ДРУЗЯМ
Друзів не вибирають,
Душею їх відчувають –
Це друга твоя половинка,
Твого життя частинка.
Друг прийде на допомогу,
Коли відчує твою тривогу.
Друг разом з тобою поплаче –
А як може бути інакше.
З другом поділишся болем,
Бо знаєш – не зрадить ніколи.
Друг дасть тобі гарну пораду
Й не хоче за це нагороду.
З другом ти можеш бути собою
Й не граєш заучені ролі.
Друг завжди підставить плече,
Й від тебе він не втече.
Друзів не вибирають –
З ними життя проживають.
***
Марцінковська Інна
студентка ІІ курсу Гусятинського коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя.
Навчається по спеціальності "Облік і оподаткування".
Зігрій мене в своїх долонях,
Поклич прийти у свої сни,
З'явись мені у ніч безсонну,
В міцних обіймах задуши.
Цілуй лиш так, як ти умієш,
Торкайся ніжністю долонь,
Хай від нестями серце мліє,
І із твоїм заб'ється в унісон.
Питай мене щось тихо-тихо,
До себе тепло пригортай,
Або ж мовчи собі й не дихай,
В полоні дотиків благань.
Хай очі з неба нас соромлять,
Ти завтра більше не прийдеш,
Та нині з рук моїх невтомних,
Я обіцяю - не втечеш!
*****
Я сьогодні знову не засну
І. сиджу до півночі, чому?
Знову сумую і плачу одна,
А тебе все нема і нема.
Щастя знову забуло дорогу,
Але горе її віднайшло.
Починалось усе так чудово,
А закінчилось як у кіно.
Ти зіграв свою роль на відмінно,
Ти робив біль пекучу не раз.
Ти втоптав моє серце у землю
І зробив в почуттях цих антракт.
Я хотіла зробити перерву,
Я хотіла натиснути СТОП.
Але серце, що любить невпинно
Не дає зробити цей крок.
Та я знаю, кохаю даремно,
Знаю я, що життя лише гра.
Ти забудеш ці роки, напевне,
Я дограю цю гру вже сама.
*****
Серед безлічі думок,
В океані суму й щастя.
Через терни до зірок
Стежка дивна простяглася.
Хтось її мина зумисно,
Хтось на неї й не ступа.
Комусь іти вже було пізно,
На півдорозі хтось зверта.
Але боятися не треба,
Твій шлях підкажуть почуття.
Й душа злітатиме до неба,
Бо назад немає вроття.
Про цю стежину чули всі,
Вона - не зрада, не провалля.
Хай кожен знає в майбутті,
Що ім'я їй - кохання!
***
Мудрак Олександра
студентка ІІ-го курсу Гусятинського коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя, переможниця XXІІ обласного творчого конкурсу авторської поезії серед студентів та працівників професійних та вищих закладів освіти І-ІV рівнів акредитації.
студентка ІІ-го курсу Гусятинського коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя, переможниця XXІІ обласного творчого конкурсу авторської поезії серед студентів та працівників професійних та вищих закладів освіти І-ІV рівнів акредитації.
Кавалькада вогнів поцілує обрій ,
Сонце ніжно потоне в гірський серпанок.
Я віддамся у руки скорботі "модній"
Аж допоки на землю зійде світанок.
Меланхолію тихо провадять хвилі ,
За лаштунками казки вирує місто,
Там відчую себе у людській могилі,
Де так душно, буденно і дуже тісно.
Забагато суспільство залазить в душу,
Вимагає прийняти свої секрети.
Це відколи у світі я вам щось мушу?
Вам не досить хіба пити кров планети?
І навіщо рівнятись на сірі сотні?
Ну і що, якщо хтось тебе зміряв скоса?
Ех, тепер не усі почуття добротні:
Часом важко розгледіти дальше носа.
Так про що ж я? Гаразд, поясню конкретно:
Не такі ми, панове, як маєм бути,
Ми живемо на показ, а не секретно,
На світогляд придумали хитрі пути.
Та шкода, що не кожен зі мною в згоді:
Вже мільйони на світ поглядають сліпо.
Ще колись вам повідаю при нагоді
Як сучасні люди "вбивають" літо.
Я не бог, не суддя, не психолог навіть,
І не буду я вам диктувать закони,
Адже кожен собі перепони ставить,
Визнача переваги і заборони.
І нікому нічого я не повинна,
Це життя, а не просто собі театр.
І комусь я сьогодні буду причинна,
Та не треба ні ліки, ні психіатр.
Я вдивляюсь далеко-далеко в обрій.
Кавалькада вогнів колихає місто...
Як же важко в цім світі душі хоробрій
Серед сірих тінéй виглядати чисто...
*****
Я заплуталась... Люди бувають щирими?
Щоб цілком, на відсотків сто.
Щоб душа не світила напоказ дірами,
Щоб обличчя не грали кіно.
А усмішки бувають насправді теплими?
Просто так, навіть без нагод,
Щоби серце пишалось своїми злетами
Серед вічних своїх пригод.
А уста хоч у когось будуть відвертими?
Без п'янкого концерту брехні.
Бо вже скоро, напевно, такими темпами
Ми потонем в лукавій війні.
В цьому світі бувають хоча би ґречними?
Так по-справжньому і без гри,
Не гадають, що можна постійно втечами
Заховатися від біди?
Хоч комусь я без остраху можу вірити?
Щоб навік, без сумління мук,
Щоб мої таємниці не вийшло звіяти
Серед тисяч жагучих рук.
Хоч комусь так раптово бувало соромно
За гнітючі, брудні думки?
Чи усі все сприймають занадто зоряно,
Віднайшли еталон краси?
Я заплуталась... Досить із мене посмішок,
Компліментів і вигоди як завжди,
Підлабузництва чистого і без домішок,
Так званої "щирої доброти".
І щодня наче в шахи та доля грається:
Все чимало навколо нових людей,
І у кожного серце моє питається,
І вишукує в душах страшних тіней.
Я не вірю, напевно, у ваші щирості
Що у вас там діється? Все хтозна...
І мільйони тонуть у власній сирості,
Хоч надворі буйно цвіте весна.
Я не буду бігти назустріч покидькам,
І на серці важко повис замок...
Як я можу вірити ніжним доторкам,
Поки я не відчую його думок?
Як же боляче просто комусь відкритися
І повірити в справжність отих очей.
Ось чому я не можу в суспільство влитися
І покинути душу своїх ночей...
*****
Хай століттями котяться місячні ночі,
І сузір'я згоряють дотла;
Я навіки сховаю заплакані очі
У таємних глибинах життя.
Серед тисяч доріг і мільйонів людей
Я боюсь загубити себе,
А реальність все тоне у морі грошей,
Хоч на Всесвіт кричить, що живе.
Гидко жити ось так, у тенетах надій
І коритися сірим речам:
Геніальне таїться у суті простій,
А не зводить у небі вігвам.
Я не вмію буденно творити думки
І шукати простіших шляхів,
Всі роки я живу на стежинах війни,
Почуття закладаю в архів,
І не можу дозволити, власне, собі
Хоч на хвилю забути хто я,
Бо тоді мій Усесвіт потоне в дірі,
Перетвориться в гори сміття.
Я не здамся тепер ні за яких умов,
Хоч би в спину кололи ножі,
Не загублюся поміж єхидних розмов,
Що їх вже скуштувала в житті.
Не шукайте у мене болючі кутки,
Не чекайте загноблених сліз:
Я навіки сховаю всі власні думки,
Щоб до них вже ніхто не доліз.
Хай століттями котяться місячні ночі,
І сузір'я згоряють дотла,
Хай із мене весь Всесвіт невпинно регоче
І цим сміхом жадає кінця –
Я стоятиму тихо посеред трибун
І кидатиму погляд згори,
Я повік не зупиню могутній двигун,
Що вперед мене змушує йти...
20.08.18
студентка ІІ курсу Гусятинського коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя.
Навчається по спеціальності "Облік і оподаткування".
ВСЕ ЯК БУМЕРАНГ
Чому не розумієш ти,
Що все це не спроста?
Що все в житті як бумеранг,
Повернеться і не поймеш?
Чому буває часом,
Так важко на душі моїй?
Чому так важко сказати
декілька простих таких важливих слів тобі?
Чому не можемо ми бути разом,
Коли так хочеться душі?
Чому так тяжко тут,
Мені одній без тебе бути.
Чому усі поети оспівують чарівне почуття - кохання,
Коли насправді вбиває душу мою молоду?
Чому одні спокійно сплять,
А інші сльози проливають за втраченим коханням?
***
студент ІІІ-го курсу Гусятинського коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя. Навчається по спеціальності "Облік і оподаткування"
Нарешті дочекалися ми літа,
А воно від нас тікає,
Тікає несамовито, мов вітер.
Як зупинити його - ніхто не знає.
Його зупиняти не потрібно,
Потрібно лиш нам жити,
Працювати плідно,
І тоді ти будеш ним ситий.
І життя, як те літо.
Пробіжить, немов бігун швидкий,
Недавно ніби діти,
А зараз ти вже старий.
***
Прожиті ночі і недоспані дні,
Стараємось казати суму:"Ні!"
Весь час кудись поспішаємо,
На болі ми не зважаємо!
Не боїмось важких страждань,
Дурні вчинки без зайвих вагань.
Ми досягнемо своєї мети!
Ми будемо тільки вперед йти!
Буває, заходить до нас поразка,
Але ми знаємо, що життя - не казка.
Ми можемо перевернути гори!
Для наших бажань падають з неба зорі!
Це веселе життя - найкраща пора,
Відкрива горизонти вже не дітвора,
Ми викинемо з країни усе сміття!
Ми будемо мати щасливе майбуття!
***В душі - блискавка, грім,
Хочеться довести всім,
Що моє життя чогось варте -
Не просто так зміцнене гартом.
Життя трохи побило,
Але серця мого не спинило.
Воно живе і буде жити,
Все, що буде кров мою пити,
Всі проблеми в один день згинуть.
Наплив сили ніхто не зупинить.
Світло з душі проб'ється!
З душі, яка не продається!
І вказувати ніхто не посміє,
Поки вогонь серця жевріє.
Як мені жити, куди йти.
Лиш одна дорога - до мети.
Зійду на свій Еверест,
Витерплю свій хрест -
І тоді серце буде тихим.
Не знайдеться вже місця для лиха!
Дейкало Ярослав,
студент ІІ-го курсу Гусятинського коледжу ТНТУ імені Івана Пулюя. Навчається по спеціальності “Інженерія програмного забезпечення”.
Кохають не за долари і гривні,
Не за квартиру десь у місті,
Кохають ніжно за обійми сильні,
За посмішку й протягнуті долоні.
Цінують не за гроші, не за славу
І навіть не за куплене авто.
Цінують за відверту, добру справу,
Цінують за прогулянки в кіно.
Втрачають не за відстань і образу,
І справа, як то кажуть, не в роках.
Втрачають за душі глибоку зраду,
Втрачають за “довіру” у лапках.
Немає коментарів:
Дописати коментар